Gark
Хочешь изменить мир — начни с себя!
Нижче викладений текст в дечому дуже сильно перетинається з відео Розумовського gark.diary.ru/p209094036.htm . Цікавий збіг думок двох різних людей.

Originally posted by at Свирид Опанасович про Всеправославний собор.
Свирид Опанасович


Доброго здоров’я, друзі! Сьогодні на Криті стартував Всеправославний собор, а це подія, про яку варто написати. Бо це таки унікальне історичне собитіє.

Була б це подія чисто богословська, дідусь би нічого й не писав, бо теологія діло тонке, тут легко впасти в єресь дилетантизму. Але собор густо замішаний на політиці, при чому не лише останніх років, а мінімум кількох останніх століть. А значить єсть предмет для ізученія і для сільської політології і для сільської історіографії. Тому дєдушка, попоравшись по хазяйству всідається до комп’ютера, щоб широкими мазками окреслити історико-політичний контекст проісходящого. Бо пишуть про цей собор багато, але не все там понятно. Ну і єстєственно РПЦ МП проводить свою гібридну інформаційну кампанію, шо призводить в головах малознакомої з історією вопроса общественності до ще більшої сум’ятіци. Ітак.

Зауважимо, що чисто всеправославних соборів в історії ніколи ще не проводилося. Проводилися Вселенські собори і останній з них, признаваємий православною церквою, состоявся в у Нікеї в 787 році, тобто якихось 1229 років тому. Там помимо православних батюшок присутствували і якісь подозрітєльні легати з Риму, які проти рішень собору не возражали, що й дало пізнішим історикам церкви наректи ІІ Нікейський собор Сьомим Вселенським. Тобто таким, рішення якого об’язатєльні і для Східного і для Західного християнства.

На тому соборі, кстаті, рішалася судьба художників – чи можна їм малювати ікони, чи ні. Церковні ієрархи тоді проявили консенсус і твердо стали на захист творчої інтелігенції: іконоборчество було посрамлєно, художники отримали свободу дій і за кілька століть з’явилися Рафаель, Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. Та й взагалі християнські споруди прибрали вигляду культурно-мистецьких закладів, що сприяло широкому притоку в лоно церкви не позбавлених художнього смаку неофітів.

Україна участі в тому собору не брала з об’єктивних причин, бо наші предки в ті прекрасні часи вопросами релігії не парилися, в нас панували ліберальні порядки, кожен вірив у шо хотів. Але коли християнство ствердилося і на території сучасної України, то і рішення Сьомого Вселенського стали для нас обов’язковими, у чому нескладно пересвідчитися, якщо ми заглянемо в Софійський собор, або в будь-яку іншу церкву - в кожній з них ми побачимо лики святих та інших подвижників.

Після того Вселенські собори не скликалися, Західна і Східна гілка християнства пішли паралельними шляхами, час від часу проклинаючи одна одну і звинувачуючи в єресі. Католицька церква проявила більшу схильність до самоорганізації і централізації та з метою збереження єдінообразія, продовжила практику проведення своїх соборів, дедалі більше віддаляючись від східних єдиновірців. При чому, католики зачастили і проводили свої собори чуть лі не кожне століття, щоразу привносячи в богослужіння шось свіженьке. Так, наприклад, на останньому Ватиканському соборі у 1960-х роках католики відмовилися нарешті від обов’язковості літургій латинською мовою, що було зустрінуто широкими верствами слабо обізнаних з латиною католиків з нескриваємим полегшенням.

Православна ж церква в силу багатьох специфічних чинників своїх соборів не проводила, що й призвело до непорушності багатьох церковних канонів на словах, а на ділі – до повного разброду і шатаній у щоденній церковній практиці. І величезну деструктивну роль в цьому відіграла (і продовжує відігравати) Москва, но об етом нєсколько позже.

Ітак, коли в 1453 році Константинополь був захоплений османами, православний світ пережив справжній шок - здавалося, що небо впало, насувається апокаліпсис. Но османи, всупереч твердженням російських шкільних підручників з історії, показали, що вони не тупі і проявили історичну прозорливість. Та не стали знищувати посаду Константинопольського патріарха. Зрозуміло, що не через гуманне ставлення до православних, а з політичних міркувань: корисно мати в себе у Стамбулі релігійного лідера не ще завойованих народів Південної і Східної Європи.

На той час в Україні відбувалися свої карколомні події: Київ, ослаблений монгольським завоюванням і подальшими політичними катаклізмами, все одно продожував залишатися одним з центрів канонічного православ’я. А вплив Київської митрополії, яка історично входила до складу Константинопольського патріархату поширювалася на величезні території, включаючи і політичне новообразованіє, відоме під назвою Московського княжества.

Но московські правителі, користуючись одночасним ослабленням Константинополя та Києва вдарилися в сіпаратізм і, проголосили у 1448 році ніким не признаваєму Московську православну церкву. Самі собі призначали митрополитів, ті висвячували нижчих священиків, котрі правили службу як собі хотіли, бо здебільшого не вміли писати і читати. Пізніше, коли в Московське царство приїхали випускники київських духовних закладів, вони були в льогком аутє від вольностєй, які дозволяли собі під час богослужінь неграмотні московські батюшки. Почалося наведення порядку, шо єстєственно викликало церковний розкол, появилися старообрядці, але це вже зовсім інша історія.

От у чому московська церква завжди проявляла резвость, так це у викраденні ікон, інших святинь та у взятті в заложніки авторитетних церковних діячів. І початок цьому процесу ще в ХІІ столітті поклав владімірський князь Андрей “Боголюбський”. Який у 1169 році завоював і сплюндрував Київ, вивізши до себе у Владімір чимало київських і вишгородських святинь. Потом, щоправда, владімірці получили від киян, (яким на допомогу поспішили галичани), добряче по пиці, князя Андрея зарізали свої ж, але ікони владімірці в Київ так і не повернули.

Непризнаваємою Московська православна церква залишалася майже півтори століття, аж до 1589 року, коли Борису Годунову вдалося нарешті заманити в Москву і півроку утримувати в якості заручника константинопольського патріарха Ієремією ІІ Траноса. У Москві тюремна справа завжди стояла на висоті, тож патріарх Ієремія повною мірою насолодившись пенітенціарними прелєстями христолюбивого московського государства, тяжко зітхнув і согласився піти на сотруднічество. І визнав Московську православну церкву на правах окремої патріархії.

Константинопольський собор 1590 року, однак, цього рішення, прийнятого під примусом, не визнав. Тому три роки поспіль Москва широко користуючись матеріальними трудностями, які переживала Константинопольська патріархія, щедро роздавала хабарі і аж нарешті у 1593 році вибила нужне собі рішення. Рішення було оформлене не бездоганно, що й дає багатьом пізнішим історикам церкви підстави заперечувати легітимність тих рішень. Наприклад, чогось проголосили, що Московська патріархія, яка виникла і 1589 році старша від Грузинської православної церкви! Котра, нагадаю, користується автокефалією ще з 417 року.

До речі, ці події, а також недалекоглядна, а часто відверто малодушна політика патріарха Ієремії Траноса, й стали одними з важливих причин, які викликали в українському духовенстві широке невдоволення. Яке згодом, у 1596 році, вилилося в Берестейську унію, коли значна частина духовенства вирішила порвати з Константинополем і укласти союз (унію) з Апостольською церквою в Римі. Звідти починає свою історію греко-католицька церква, але про ці події та їхні наслідки дідусь розкаже колись іншим разом.

Так вот, отримавши канонічний статус Московська православна церква продовжила ласо задивлятися на Київ, який, як не крути, був (і залишається) більш значущим для православних релігійним центром, ніж Москва. Історія поглинання Київської митрополії Московським патріархатом довга і повчальна, на деталях зупинятися не будемо. Але Київ так просто не здавався і пручався майже сто років. Навіть після Хмельниччини, коли значна частина сучасної України увійшла до складу Московського царства, Київська митрополія ще довго зберігала самостійність та формально підпорядковувалася Константинополю. А на ділі користувалася широкою автономією.




І аж у 1686 році, коли на московському престолі сиділи слабоумний Іван та прищавий подросток з нездоровими склонностями Петро (майбутній Петро І), Москва, після великої кількості невдалих спроб, таки дожала Константинополь. І дожала в притаманний собі спосіб – путьом угроз, обіцянок і підкупів. Томос (грамоту) на перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархату видали дяку Нікітє Алєксєєву, за шо той відслюнявив Константинопольському патріарху 200 золотих і “три сороки соболів”. Про полученіє взятки патріарх написав дяку розписку, бо в Москві при цариці Софії у сфері корупції була дуже строга отчотность. А для нас та розписка важлива, щоб розуміти в який спосіб Москва на практиці просувала свою внєшнєполітичну доктрину про “Третій Рим”.

Київське духовенство зустріло це рішення роптанієм, було багато невдоволених, з якими поочерьодно розібралися не без участі гетьмана Самойловича та ряду інших дєятєлєй. Про ті веселі події мова йтиме у третьому томі “Історії України від діда Свирида” (бо другий закінчується Хмельниччиною), але про них і так багато де написано. Тож наші сучасні політики мають читати про події тих часів щодня перед сном. Дуже повчально.

Ідьом дальше. Московські патріархи заполучивши Київ не довго радувалися, бо цар Петро ліквідував інститут патріарха, створив натомість Священний Синод. Тобто неприкрито показав, шо вопроси релігії для Росії є лише елементом державної політики і територіальної експансії. Російські імператори ніколи особливо й не приховували, що поглинання Константинопольського патріархату й підпорядкування собі всього православного світу для них вопрос сугубо практичний. Для цього й затівалися безконечні русско-турецкіє войни, які в другій половині ХVIII століття точилися непреривно. В радянських підручниках потім писали разну ахінєю, що Росія керувалася чистими помислами про звільнення з-під османського іга поневолених народів, але насправді всі в Європі і тоді все чудово розуміли. І коли в Павла народився очередний синочок, якого цариця Єкатєріна ІІ назвала Константіном, всім стало ясно, які політичні задачі ставляться перед новонародженим немовлятком.




Практичному втіленню цієї мети спочатку завадили наполеонівські війни, а потім непроходима внєшнєполітична тупість царя Ніколая І. Той цар у 1854 році нарешті наважився і затіяв війну за Константинополь, будучи впевненим, шо ніхто йому не завадить: Європа повозмущається і заткнеться. Но нє тут то било. Дипломатичний геній Ніколая І призвів до невиданого до того результату – у воєнний союз на захист Туреччини об’єдналися ізвечні враги Франція та Велика Британія. До них приєднався хитрий Кавур з Сардинського королівства і понєслось. В результаті Росії наваляли, захватили Севастополь і примусили царя умеріть апетіти. Царь Ніколай від огорченія помер, Толстой написав “Кримьскі расскази”, пропагандисти створили міф про гордий і нєприступний Сєвастополь. Але Європа своєї мети досягла - ідея завоювання Стамбула на якийсь час сходить з порядку денного Росії, Константинопольський патріарх зітхає з полегшенням. Бо якщо хтось думає, що тому патріархату дуже подобалася міфологема про “Москву – третій Рим”, той дуже сильно помиляється.

Водночас і думати, шо весь остальний православний світ спостерігав за поползновеніями Росії з симпатією було б неправильним. Кожного разу, коли Росія слабшала і умеряла апетіти, православні ієрархи висували ідею проведення Всеправославного собору. Перший раз така ідея була озвучена Константинопольським патріархом у 1860-х роках, якраз в період відносного вгамування Росії. Сил у Александра ІІ завоювати Константинополь не було, але вліянія, щоб зірвати плани проведення собору вистачало. І він той собор зірвав.

Потом ідея собору знову появляється у 1920-х роках, коли усіліями більшовиків церкву в Росії загнобили і обіцяли вообще знищити. Ослаблення впливу Москви на Констинопольську патріархію викликало реанімацію ідеї Всеправославного собору, але обща ситуація в православних церквах не дозволила реалізувати цей задум. Тож патріарх Константин VII, змушений був відмовитися від проведення собору, який він планував зібрати у 1925 році в Єрусалимі.

Потом, після війни, Сталін активно ударився у територіальні поползновенія, хоча релігійна складова там відігравала другорядну роль. Головною ідеологією тоді був комунізм, но і московське державне православіє відігравало свою вспомагатєльну роль. Наприклад на західноукраїнських землях, де у 1946 році був проведений львівський псевдособор, за яким греко-католики якоби добровольно переходили в московське православіє. За деякими ознаками Сталін планував активніше використовувати церкву в геополітичних цілях, але на щастя у 1953 році сконав, у Константинополі знову зітхнули з полегшенням.

Хрущова релігія не цікавила, він був затятим атеїстом і вопроси релігії в геополітиці його не цікавили. Микита вважав, що польоти в космос і ядерні ракети засіб більш ефективний, ніж церковний дзвін і запах ладану. Тож Констанитопольский патріархат у 1961 році знову починає несміливо просувати ідею Всеправославного собору і не без успіху. Але тут знову влізла Москва і поламала все діло. Формальним приводом була ситуація з православ’ям у Естонії, що на довгі роки зіпсувало офіційні контакти між константинопольским та московським патріархатами. Які поновилися лише, здається у 2008 чи в 2009 році. Принаймні, коли патріарх Варфоломій у 2010 році злітав у Москву і зустрівся з Гундяєвим, тема Всеправославного собора знову почала активно обговорюватися.

Провівши купу різних совещаній, спільних молебнів та інших богоугодних заходів Константинополь офіційно призначив проведення собору на червень 2016 року в Стамбулі. З чим спочатку соглашався і Гундяєв. Були щоправда возраженія з боку ряду помісних церков, бо помісні православні церкви історично горді і неслухняні. Тому вони щоразу знаходять нові причини, щоб доказати всім, а впершу чергу собі, свою незалежність і окремішність. Але так виглядає, шо патріарх Варфоломій твердо затявся, що якщо він той собор не проведе, то його ще тисячу років ніхто проводити не буде. Треба комусь почати і Варфоломій наважився.

Я вже якось писав про те, як Варфоломій ішов на любі поступки капризному Гундяєву, для якого переніс собор із Туреччини на Крит і погодився не згадувати українське питання. Але Гундяєв на щастя продовжив вередувати, і Варфоломія це дістало. Константинопольський патріарх згадав, що він вже не хлопчик, що йому вже 76 років. Відтягувати Собор безконечно він не може, а Москва завжди знайде якусь причину, щоб не допустити проведення собору. І, як наслідок – підняття авторитету та впливу Константинопольської патріархії в православному світі.

Цією унікальною історичною ситуацією вирішили скористатися в Києві і після довгих міркувань, що би такого від Собору попросити, вирішили завдати точечного удару. Тому прохання звучить досить скромно – офіційно скасувати томос 1686 року. А також сприяти створенню в Україні Помісної Церкви. Прохання таке озвучила і Верховна Рада, після чого почалися стєнанія про втручання держави в релігійні справи. Але тут треба віддати належне хунті. Яка звернулася до Константинополя не листом президента чи прем’єра, а листом парламенту – тобто представника і виразника думки громадськості. Так шо інсинуації, щодо неправомірності звернення ВРУ є звичайними інсинуаціями.

Собор, на зважаючи на відсутність РПЦ МП та ряду інших помісних церков (кожна по своїй причині) все-таки почався. Якими будуть його рішення – ми побачимо. Чи скористається Варфоломій історичною нагодою ослабити Москву – я не знаю. Побачимо. А вже від залежності, якими будуть результати Собору і поговоримо. Але те, що Варфоломій дуже серйозно ставиться до Собору і хоче увійти в Історію в якості патріарха, який сприяв піднесенню православ’я, то цілком очевидно. І його бажання, по-моєму, цілком співпадає з інтересами України, тож дідусь бажає Собору успіхів.

З Трійцею вас, друзі.

P.S. Питають тут діда про откровенія різних подвижників московського православ’я, наприклад Серафима Саровського чи Кукші Одеського, що Восьмий Вселенський Собор має бути останнім, після якого прийде актихрист, настане апокаліпсис і всьо такоє. Не вдаючись у оцінку цих есхатологічних фобій зауважу, що Всеправославний соборі не є Вселенським (тобто зібранням Східної і Західної гілки християнства) і тому ці предсказанія сьогоднішньої події не касаються. Просто РПЦ МП відчуває, що ситуація вийшла з-під контролю і привично лякає вірян.


@темы: Украина, Россия, Политика, История