Тато

среда, 26 ноября 2014

11:34

Gark

Хочешь изменить мир — начни с себя!

Сьогодні 7 місяців, як сім’я втратила батька.
Тепер для нашої сім’ї 26 квітня це не лише річниця Чорнобильської трагедії, але це ще і сімейна трагедія.
Гострий лейкоз крові (монобластний).
Страшний діагноз.
Тато тримався практично місяць, але, але…
Скільки зі смертю батька пов’язано емоцій …
Але найбільш сильна – це зневага до тих, хто творив безлад у моїй країні та підтримував тих, хто це робив. Крим, Донбас.
У цей час сім’я не мала змоги зосередитись лише на допомозі батьку, оскільки, усе рівно, ти читав новини, ти повинен був думати: «А що далі? А якщо це лихо добереться і до Києва?».
Зміна курса гривні? Неважливо! Головне – дістати ліки (були задіяні усі знайомі), а також здати аналізи та кров, щоб зробили тромбоконцентрат.
Головне – провести усі аналізи, стабілізувати стан батька, щоб була можливість розпочати хіміотерапію. Мамо була вимушена бути увесь цей час поруч з батьком (ми сподівались, що перебування батька у лікарні вже досить для нормального нагляду за його станом, ага, зараз… якщо нема поруч рідного, який турбує і турбується, то що перебуває хворий у лікарні, що ні, наскільки важкий його стан – деяким лікарям не має значення – у них своє життя).
Так, шанси батька з таким діагнозом були невеличкі. Враження кісткового мозку у його роках – це також вирок (ніхто пересадку йому робити не дав би – це лише для молодих людей, а враховуючи % його враження … ).
Але сім’я сподівалась, гнала від себе лихі думки, а також (по мірі можливостей) налаштовували батька на одужання.
І так, ми змогли розпочати хіміотерапію. Але організм батька її вже не витримав

.
І ще раз – це на фоні подій в Україні.
Так, коли біда у твоїй сім’ї, ще більше розумієш яка трагедія відбувається у тих, хто опинився у Лугандоні. Ще більше розумієш, яке горе приходить у сім’ї, у яких гинуть рідні захищаючи нашу Країну. Або коли рідні гинуть через дії терористів.
І на усьому цьому фоні ти читаєш відгуки росіян. Які зневажливо відносяться до українців, принижують їх та їх гідність.
Співчуття їм?! Ні, це не до мене. Не після цього.
Скільки моїх нервових клітин згоріли у той час... Так, не перебуваючи на передовій і не тримаючи зброї в руках. Але відчуваючи власну трагедію, співчуваючі лиху інших…

Вічна пам'ять тобі тато.