Агітація для барбосів
Борис Бахтєєв , для «Телекритики» 17-09-2009
П'ять років тому, перед попередніми президентськими виборами, було дві лінії поведінки кандидатів і загалом політиків у сфері комунікації з суспільством. Одна з них передбачала монологічність та зверхність, інша - рівноправний діалог із громадянами. «Ми - ваші майбутні хазяї», - навіювала суспільству одна команда. «Ми - такі самі, як ви, ми не маніпулюємо вами, а запрошуємо до співпраці», - переконувала друга. «ЗМІ - це наш рупор», - давала зрозуміти перша команда. «ЗМІ - це ВАШ рупор», - обіцяла друга.
Перша команда тоді програла, виграла друга. Не в останню чергу саме завдяки обраному способу комунікації з суспільством. Хіба ж міг тоді хто-небудь підозрювати, що мине лише п'ять років, і від цієї другої лінії поведінки, виграшної та переможної, не залишиться й натяку? Тоді, на зламі 2004-2005 років, було заведено - справедливо чи ні - вважати: перший, монологічний та маніпулятивний, спосіб комунікації виявився милішим серцю виборців сходу та півдня, тоді як другий, діалогічний - центру та заходу.
читать дальшеСьогодні складається враження, що всі без винятку кандидати щосили змагаються за електорат Віктора Януковича п'ятирічної давнини. Ніби іншого - чисельнішого! - електорату в Україні вже немає, та й ніби самий тодішній електорат Януковича не змінився.
Отже, агітаційна інформація, політична реклама. Не розглядатимемо зараз її суто політичного змісту (навіть якщо такий є) та політичні перспективи кандидатів. Погляньмо на агітацію з суто іміджевого боку - наскільки вона додає кандидатам прихильників або відбирає їх. Наскільки, власне кажучи, витрачені на піар гроші не є викинутими на вітер.
Є в українській мові така ідіома: сім мішків гречаної вовни. От саме з ними й хочеться порівняти передвиборну агітацію кандидатів. От тільки їх, на жаль, куди більше, ніж сім. І падають вони, й падають на нас. Не боляче, але запаморочити може.
Візьмімо Сергія Тігіпка з його обіцяною білбордами прямою лінією. Точно пам'ятаю дату: 5 вересня я зателефонував за запропонованим телефонним номером. Трубку взяла молода жінка, повідомила, що я додзвонився на пряму лінію, й запропонувала поставити запитання. Не дуже напружуючись, я скористався підказкою з тих самих білбордів і спитав: «Коли закінчиться криза?». От спробуйте здогадатися, що я почув у відповідь? А відповіли мені запитанням: «Звідки ви дізналися про нашу пряму лінію?». Дещо ошелешений (адже я чекав чого завгодно, тільки не прямих підозр в ідіотизмі), чесно відповів: «З білбордів». Жіночка пообіцяла неодмінно передати моє запитання особисто Тігіпкові та попросила представитися й надати номери своїх мобільного та стаціонарного телефонів (!!!). До цього я зовсім не був готовий і не надав їх. Співрозмовниця не заперечувала, спитала, чи маю я доступ до інтернету, назвала номер мого запитання й запевнила, що відповідь буде на сайті та в газеті «КП в Украине».
Це було 5 вересня. На момент написання статті, 14 вересня, останнє запитання на сайті датоване 4 вересня. До мого черга ще не дійшла. Дуже гаряча лінія, аж кипить. Отут, схоже, й криється відгадка. Інтернетом в Україні регулярно користуються не більше 10% мешканців. Газету «КП в Украине» читають і того менше. То чи не розраховано всю цю «пряму лінію» на решту 80% із гаком? На тих, хто ніколи не візьме в ній участі, але буде впевнений: кандидат сам особисто відповідає на всі запитання, думкою людей цікавиться?!
Появи Тігіпка на телеекранах створюють дивне враження, ніби виступає кандидат у голови Нацбанку чи у міністри фінансів. Чи, радше, економічний аналітик. Критика нинішнього стану речей в економіці - цього в нього не відбереш. А от відповіді на запитання: «Що робити?», та ще й «Як це зробити?», та ще й стосовно широкого кола соціально-політичних питань - це вже даруйте. Економіка - взагалі вдячна тема: пересічний громадянин далеко не завжди може оцінити, наскільки сказане є змістовним, а от враження солідності залишається. Чи не саме лише враження?
Білборди з телефоном гарячої лінії Віктора Януковича не такі численні, та й з'явилися пізніше за білборди Тігіпка. Чуже ноу-хау успішно застосовано. Натомість Янукович на сьогодні - єдиний кандидат, який безупинно рекламується на першому каналі Національного радіо. «Ми повернемо довіру до влади», «Янукович буде ефективним президентом» та «Україна запрацює ефективно», - оце і є його запевнення. Варіації на тему «покращення вашого життя вже сьогодні», тільки з куди як меншим розмахом. Це була б чудова реклама для магазину чарівних паличок. Усе решта в рекламних роликах - це звинувачення на адресу нинішньої влади. Дивно, але хоч вони могли б бути бодай трішечки конкретними, могли б позначити больові точки. Ні, вони так само витримані в найзагальніших словах на кшталт того, що «влада втратила довіру». Ото хто б міг подумати?!
БЮТівська серія плакатів «Вони зраджують - вона працює», «Вони блокують - вона працює» тощо (так і хочеться підсумувати: «Вони казали - вона мазала») здобула вже багато ядучих кпинів у ЗМІ. Як і надихнула авторів численної антиреклами. І чи не вперше українці стикнулися з неочікуваною проблемою: відрізнити рекламу від антиреклами буває не так просто. Хтось може сказати, що цього, власне, й домагалися автори меседжу, застосувавши модну нині технологію так званої вірусної реклами, яка починає поширюватися сама собою, завдяки продукуванню пародій на неї. Більш того, хтось навіть вважає, що так звану антирекламу продукує штаб самої Юлі. Водночас, ані реклама, ані антиреклама не несуть у собі ніякого змістового навантаження. Кажете, вона працює? Міфічний Сизиф он теж працював, немов навіжений - от тільки користі від того було...
Технологи Тимошенко не врахували однієї речі: українське суспільство вже доросло до того, щоб оцінювати результати діяльності політиків, а не процес та наміри. Не врахували вони й декількох не таких очевидних прихованих змістів, які внаслідок багатократного вживання починають кидатися у вічі. Ну, передусім, у класичній інтермедії Аркадія Райкіна ту саму думку було висловлено набагато місткіше: «Ну и дураки же вы все!» Зрозуміло: «всі навколо заважають», «ми одні хороші, всі інші погані» було лейтмотивом публічної комунікації Тимошенко протягом щонайменше чотирьох останніх років. От тільки це не має нічого спільного з багатопартійною демократією. В основі такої агітації
лежить давній-прадавній принцип ідентифікації: «свій - друг, чужий - ворог». Така позиція («тільки ми - свої») дуже нагадує агітацію однієї досить відомої партії, що як прийшла до влади у Петрограді 1917 року, так і залишалася при владі понад 70 років.
Останнього часу агітація БЮТ, здавалося б, наповнилася конктерикою: «Пенсії та стипендії виплачують - вона працює», «Шахти працюють - вона діє». От тільки конкретика ця - удавана. «Прошла зима, настало лето - спасибо партии за это» порівняно з цим видається просто-таки взірцем конструктивності. Хоча б через те, що містить згадку про реальні зміни на краще. Агітатори Юлії Тимошенко натомість запропонували певну
новацію: ніяких змін вони вже не обіцяють. «Живете так, як живете - тож подякуйте ЇЙ хоча б за це, могло б і того не бути», - переконують вони. Навряд чи це - таке вже привабливе для виборців послання.
А ще у столиці можна побачити лайтбокси, де місцевий профспілковий осередок заводу імені Ілліча закликає: «Юліє Володимирівно, допоможіть перемогти нашого директора!» Яким чином, із використанням яких повноважень - про це ані слова. Тут знову Тимошенко постає в образі не демократичного лідера, а такої собі імператриці, хазяйки всього в
Україні сущого.
Нарешті, Київ прикрашають численні афіші концертів «З Україною в серці». Окрім Олександра Пономарьова, Руслани, Ані Лорак, Ірини Білик, «Танку на майдані Конго» та цілого ряду інших артистів значиться на них співачка зі сценічним ім'ям Могилевська. Не зустрічав досі жодних даних про те, що просто Могилевська та Наталя Могилевська - це дві різні співачки. А Наталя Могилевська була відома своєю чіткою політичною позицією, якої ніколи не приховувала. Вона виголосила її ще десять років тому: «Голосуй по уму, голосуй за Кучму!» І повторила на минулорічному концерті з приводу ювілею Кучми: «Леонид Данилыч, всегда ваша Могилевская Наташа!». Можна не розділяти позицію співачки, але не можна не віддавати належне їй самій за наявність твердої позиції.
І от цікаво: що думали організатори, запрошуючи «завжди Кучмину» Могилевську співати на підтримку Тимошенко? Чи вони не гадали, що це може підштовхнути українців до певних асоціацій та навести на певні висновки - ні, не щодо Могилевської, а щодо Тимошенко?
Що ж до Арсенія Яценюка... Іноді здається, що саме його найбільше критикують за пустопорожність агітації через єдину обставину: журналісти побоюються, що хоч Янукович, хоч Тимошенко в разі обрання президентом почнуть, що називається, закручувати гайки. Тому й критикувати їх краще обережно. А от Яценюк - інша річ: хай би навіть і хотів він щось там закрутити, а досвіду та вміння забракне. З одного боку, таке враження нібито має сенс: що бутафорські гарячі лінії, що гасла «Вона працює» несуть ані на гріш не більше інформації, ніж білбордові загальники Яценюка.
З іншого боку, Яценюк, напевне, вже забезпечив собі почесне місце у підручниках для політтехнологів - адже зібрати до купи таку кількість найелементарніших політтехнологічних помилок досі не вдавалося нікому. Про «естетичну» цінність його білбордів писали вже чимало. Тепер от у Києві з'явилися й лайтбокси - такі самі, як білборди, тільки без портретів. Отут - чи то через менші розміри, чи то через більшу наближеність до аудиторії - й стало очевидним: будь-який фон, зверху донизу вкритий навскісними смугами темного кольору, сприймається як закреслення. Боєздатна армія? Закреслено. Здорові освічені люди? Закреслено. Арсеній? Закреслено.
А ще стає очевидним: усе, що робить Яценюк, продиктоване російськими політтехнологами, бо виходить із російських, а не українських реалій. А кандидат у президенти - нагадаю, аж ніяк не Росії - відмінностей між реаліями не помічає. Річ не лише в тім, що треба ще пошукати в Україні політика, якому настільки, як Яценюкові, не пасував би військовий антураж. Річ от у чому: це в Росії навколо армії та всього армійського створено почесний ореол. Аякже - атрибут великої держави, яка от-от надає по зубах клятим америкосам і захищатиме православ... тьху, росіян по всьому світі. В Україні ставлення до армії - таке саме, як і до всіх інших шанованих сфер людської діяльності. І це, напевне, добре, бо свідчить про немілітаризованість нашого суспільства. Тож військовий антураж ніяких виграшів в Україні (на відміну від Росії!) не дає й дати не може. У будь-якому разі, чекали від молодого інтелектуала та знавця іноземних мов зовсім не на ать-два.
Так само не дає в Україні виграшу постійне згадування СРСР, де нібито й армія була боєздатна, й освіта найкраща, й узагалі жилося - не тужилося. Надто багато людей пам'ятають, як усе воно було насправді. Недаремно, мабуть, мовчить Наталя Вітренко - такого конкурента на своєму електоральному полі вона навряд чи чекала. От тільки поле це - не таке вже й потужне, та й ті, хто день і ніч тужить за СРСР, напевне, вже вирішили, за кого голосуватимуть, і Яценюк до кола їхніх політичних улюбленців не входить.
Так само й із запропонованим Яценюком «східноєвропейським простором від Ужгорода до Петропавловська-Камчатського». Щось дуже й дуже подібне - про «велику Росію зі столицею в Києві» - вже висловлював хтось із російських політиків, оголошених тепер в Україні персонами нон-ґрата. Схожу ідею - про «велику Україну в межах колишнього СРСР» - ще на початку 1990-х років озвучувала УНА-УНСО. І російські ультра з ними погоджувалися: мовляв, «єдиний простір» ми створимо, а от коли дійде до того, щоб він був українським, - буде видно.
Чому я так упевнено стверджую, що Яценюка «охмурили» російські політтехнологи? Бо ніколи раніше від нього нічого подібного чути не доводилося, та й політичні сили для себе він обирав такі, що сповідували зовсім інші цінності. І знову ж: розчаровані в політичній еліті українці прагнуть чого завгодно, тільки не «євразійського реваншу». Це якраз та бінарна логіка, яку неодноразово демонстрували росіяни на різних телевізійних ток-шоу: на їхню думку, якщо українці розчарувалися в Ющенкові, то вони шкодують, що президентом не став Янукович; якщо вони розчарувалися в українській еліті - отже, вони тужать за СРСР. Простенька думка про те, що українцям набридло обирати між тупцюванням на місці та озиранням назад, і вони хочуть іти вперед, таких от майстрів бінарної логіки не відвідує. Яценюка (чи то його штабістів), судячи з усього, теж.
Агітація Яценюка найяскравіше висвітлює три загальні риси виборчої кампанії, що почалася. Перша риса: ніхто з кандидатів не орієнтується на освічених, мислячих виборців, зокрема на середній клас. Ніхто з них не прагне поважати свою аудиторію. І, відповідно, ніхто з них не вважає, що повага кандидата до аудиторії є суттєвим чинником вибору. Усі вважають українців за плебс, для якого тільки й підійдуть, що «заклики для барбосів». Друга риса: всі політики, що розпочали виборчу кампанію, зреагували на розчарованість суспільства у вітчизняній еліті навдивовижу однаково - вони щосили прагнуть уникати конкретної інформації, відповідей на конкретні запитання. Воно було б і добре, якби обраний президент міг протягом усієї каденції так само уникати конкретних відповідей. Або хоча б якби виборці не розуміли, що уникати їх не вийде. І третя риса: станом на сьогодні всі без винятку агітаційні кампанії розпочалися з фальстартів. Конкурс фальстартів - от що ми спостерігаємо на сьогоднішній день. Що більше надходить агітації та реклами, то менше хочеться голосувати за рекламованих кандидатів. Усі рекламні винаходи не приваблюють виборців, а відштовхують їх.
В усьому цьому важко переоцінити роль ЗМІ. Адже звідки дізнаються політики про настрої та прагнення суспільства? Правильно: з тих самих ЗМІ. Принаймні, так заведено в демократичних державах. Україну заведено вважати за демократичну. Отже, вважається, що й у нас мас-медіа буцімто висвітлюють суспільні настрої, виконують суспільне замовлення. Тож коли в них домінує «інформація для барбосів», коли екранний «народ» мислить не суспільними категоріями, а персоналіями (ну, от, мовляв, подобаються йому оці політики, бо вони - це вони, бо імена й прізвища в них отакі, а не інші), коли екстрасенси з гороскопами займають не відповідну для ЗМІ модерного суспільства нішу, а окупують прайм-тайм, - політики вірять, що отакий він, той «народ», і є. І саме з барбосятиною треба ломитися в людські душі. (До речі, підказую ноу-хау: чому б якомусь кандидатові не побудувати свою кампанію виключно на паранормальній аргументації?) Що ж, навіть якщо після виборів для ЗМІ настануть не найкращі часи, «інформації для барбосів» це не стосуватиметься. Попит на неї тільки зросте. А може, її ще й нагородять високим званням «суспільно-політичної».
перевод на русский
Агитация для барбосов
Пять лет тому, перед предыдущими президентскими выборами, было две линии поведения кандидатов и вообще политиков в сфере коммуникации с обществом. Одна из них предусматривала монологичность и превосходство, другая - равноправный диалог с гражданами. "Мы - ваши будущие хозяева", - навевала обществу одна команда. "Мы - такие же, как вы, мы не манипулируем вами, а приглашаем к сотрудничеству", - убеждала друга. "СМИ - это наш рупор", - давала понять первая команда. "СМИ - это ВАШ рупор", - обещала вторая.
Первая команда тогда проиграла, выиграла вторая. Не в последнюю очередь именно благодаря избранному образу коммуникации с обществом. Разве ж мог тогда кто-нибудь подозревать, что пройдет лишь пять лет, и от этой второй линии поведения, выигрышной и победной, не останется и намека? Тогда, на ломке 2004-2005 лет, было заведено - справедливо или нет - считать: первый, монологический и манипулятивный, образ коммуникации оказался милее сердцу избирателей востока и юга, тогда как второй, диалогический - центра и меры. Сегодня создается впечатление, что все без исключения кандидаты изо всех сил соревнуются за электорат Виктора Януковича пятилетней давности. Будто другого - чисельнішого! - электората в Украине уже нет, да и будто самый тогдашний электорат Януковича не изменился.
Итак, агитационная информация, политическая реклама. Не будем рассматривать сейчас ее сугубо политического содержания (даже если такой есть) и политические перспективы кандидатов. Взглянем на агитацию из сугубо имиджевой стороны - насколько она прибавляет кандидатам приверженцев или отбирает их. Насколько, в сущности говоря, израсходованные на пиар деньги не являются выброшенными на ветер.
ЕСТЬ в украинском языке такая идиома: семь мешков гречневой шерсти. Вот именно с ними и хочется сравнить предвыборную агитацию кандидатов. Вот только их, к сожалению, куда больше, чем семь. И падают они, и падают на нас. Не больно, но одурманить может.
Возьмем Сергея Тигипко с его обещанной биллбордами прямой линией. Точно помню дату: 5 сентября я позвонил по телефону за предложенным телефонным номером. Трубку взяла молодая женщина, сообщила, что я дозвонился на прямую линию, и предложила задать вопрос. Не очень напрягаясь, я воспользовался подсказкой с тех самых бигбордов и спросил: "Когда закончится кризис?". Вот попробуйте догадаться, что я услышал в ответ? А ответили мне вопросом: "Откуда вы узнали о нашей прямой линии?". Кое-что ошарашенный (ведь я ждал чего угодно, только не прямых подозрений в идиотизме), честно ответил: "С бигбордов". Женщина пообещала непременно передать мой вопрос лично Тигипко и попросила представиться и предоставить номера своих мобильного и стационарного телефонов (!!!). До этого я совсем не был готовый и не предоставил их. Собеседница не возражала, спросила, имею ли я доступ к Интернету, назвала номер моего вопроса и заверила, что ответ будет на сайте и в газете "КП в Украине".
Это было 5 сентября. На момент написания статьи, 14 сентября, последний вопрос на сайте датированное 4 сентября. К моему очередь еще не дошла. Очень горячая линия, аж кипит. Тут, похоже, и кроется отгадка. Интернетом в Украине регулярно пользуются не больше 10% жителей. Газету "КП в Украине" читают и того меньше. Это или не рассчитано всю эту "прямую линию" на сдачу 80% с крюком? На тех, кто никогда не возьмет в ней участия, но будет уверенный: кандидат сам лично отвечает на все вопросы, мыслью людей интересуется?!
Появления Тигипко на телеэкранах создают странное впечатление, будто выступает кандидат у главы Нацбанка или в министры финансов. Или, лучше, экономический аналитик. Критика нынешнего состояния вещей в экономике - этого у него не отберешь. А вот ответа на вопрос: "Что делать?", да еще и "Как это сделать?", да еще и относительно широкого спектра социально-политических вопросов - это уж извините. Экономика - вообще благодатная тема: среднестатистический гражданин далеко не всегда может оценить, насколько сказанное есть содержательным, а вот впечатление солидности остается. Или не только лишь впечатление?
Бигборды с телефоном горячей линии Виктора Януковича не такие численные, да и появились позднее за бигборды Тигипко. Чужое ноу-хау успешно применено. Вместо того Янукович на сегодня - единственный кандидат, который непрерывно рекламируется на первом канале Национального радио. "Мы возвратим доверие к власти", "Янукович будет эффективным президентом" и "Украина заработает эффективно", - это и есть его уверения. Вариации на тему "улучшение вашей жизни уже сегодня", только из куда как меньшим размахом. Это была бы замечательная реклама для магазина волшебных палочек. Все сдача в рекламных роликах - это обвинения в адрес нынешней власти. Удивительно, но хоть они могли бы быть хоть немного конкретными, могли бы обозначить болевые точки. Нет, они так же выдержаны в самых общих словах на манер того, что "власть потеряла доверие". Вот кто бы мог подумать?!
БЮТовская серия плакатов "Они предают - она работает", "Они блокируют - она работает" и т.п. (так и хочется подытожить: "Они говорили - она мазала") получила уже много насмешек в СМИ. Как и подвигла авторов многочисленной антирекламы. Кажется впервые украинцы соприкоснулись с неожидаемой проблемой: отличить рекламу от антирекламы бывает не так просто. Кто-то может сказать, что этого, собственно, и добивались авторы месседжа, применивши модную ныне технологию так называемой вирусной рекламы, которая начинает распространяться сама по себе, благодаря продуцированию пародий на нее. Больее того, кто-то даже считает, что так называемую антирекламу продуцирует штаб самой Юли. Вместе с тем, ни реклама, ни антиреклама не несут в себе никакой содержательной нагрузки. Говорите, она работает? Мифический Сизиф вон тоже работал, словно безумный - вот только пользы от того было...
Технологи Тимошенко не учли одной вещи: украинское общество уже доросло до того, чтобы оценивать результаты деятельности политиков, а не процесс и намерения. Не учли они и нескольких не таких очевидных скрытых содержаний, которые вследствие многократного употребления начинают бросаться в вече. Ну, прежде всего, в классической интермедии Аркадия Райкина одну и ту же мысль было высказано более емко: "Ну и дураки же вы все!" Понятно: "все вокруг мешают", "мы одни хорошие, все другие нечисти" было лейтмотивом публичной коммуникации Тимошенко на протяжении по меньшей мере четверых последних лет. Вот только это не имеет ничего общего с многопартийной демократией. В основе такой агитации
лежит давний- древний принцип идентификации: "свой - друг, чужой - враг". Такая позиция ("только мы - свои") очень напоминает агитацию одной довольно известной партии, которая как пришла к власти в Петрограде 1917 года, так и оставалась у власти свыше 70 лет.
Последнего времени агитация БЮТ, казалось бы, наполнилась конктерикой: "Пенсии и стипендии выплачивают - она работает", "Шахты работают - она действует". Вот только конкретика эта - притворная. "Прошла зима, настало Лета - спасибо партии за это" сравнительно с этим выдается просто-таки образцом конструктивности. Хотя бы из-за того, что содержит упоминание о реальных переменах к лучшему. Агитаторы Юлии Тимошенко вместо того предложили определенную новацию: никаких изменений они уже не обещают. "Живете так, как живете - итак поблагодарите Ее хотя бы за это, могло бы и того не быть", - убеждают они. Едва ли это - такое уже привлекательное для избирателей послания.
А еще в столице можно увидеть лайтбоксы, где местная профсоюзная сердцевина завода имени Ильича призывает: "Юлия Владимировна, помогите победить нашего директора!" Каким образом, с использованием каких полномочий - об этом ни слова. Здесь снова Тимошенко возникает в обиде не демократического лидера, а такой себе императрицы, хозяйки всего в
Украине сущего.
Вконце концов, Киев украшают многочисленные афиши концертов "С Украиной в сердце". Кроме Александра Пономарьова, Руслан, Ани Лорак, Ирины Билык, "Танка на площи Конго" и целого ряда других артистов значится на них певица со сценическим именем Могилевская. Не встречал до сих пор никаких данных о том, что просто Могилевская и Наталья Могилевская - это две разные певицы. А Наталья Могилевская была известная своей четкой политической позицией, которой никогда не скрывала. Она произнесла ее еще десять лет тому: "Голосуй по уму, голосуй за Кучму!" И повторила на прошлогоднем концерте по поводу юбилея Кучмы: "Леонид Данилыч, всегда ваша Могилевская Наташа!". Можно не разделять позицию певицы, но нельзя не отдавать должное ей самой за наличие твердой позиции.
И вот интересно: что думали организаторы, приглашая "всегда Кучмину" Могилевскую петь в поддержку Тимошенко? Или они не думали, что это может подтолкнуть украинцев к определенным ассоциациям и привести на определенные выводы - нет, не относительно Могилевской, а относительно Тимошенко?
По поводу Арсения Яценюка... Иногда кажется, что именно его более всего подвергают критике за пустопорожность агитации через единое обстоятельство: журналисты опасаются, что хоть Янукович, хотя Тимошенко в случае избрания президентом начнут, что называется, закручивать гайки. Поэтому й подвергать критике их лучше осторожно. А вот Яценюк - другое дело: пусть бы даже и хотел он что-то там закрутить, а опыта и умения забракне. С одной стороны, такое впечатление якобы имеет смысл: что бутафорские горячие линии, что лозунга "Она работает" несут ни на грош не больше информации, чем бигбордовые общие фразы Яценюка.
С другой стороны, Яценюк, наверно, уже обеспечил себе почетное место в учебниках для политтехнологов - ведь собрать в кучу такое количество самых элементарных политтехнологических ошибок до сих пор не удавалось никому. Об "эстетичной" ценности его бигбордов не писал только ленивый. Теперь вот в Киеве появились и лайтбоксы - такие же, как билборды, только без портретов. Тут - то ли через меньшие размеры, то ли через большую приближенность к аудитории - и стало очевидным: любой фон, сверху книзу покрытый косыми полосами темного цвета, воспринимается как зачеркивания. Боеспособная армия? Зачеркнуто. Здоровые просвещенные люди? Зачеркнуто. Арсений? Зачеркнуто.
А еще становится очевидным: все, что делает Яценюк, продиктованное российскими политтехнологами, потому что выходит из российских, а не украинских реалий. А кандидат в президенты - напомню, отнюдь не России - отличий между реалиями не замечает. Вещь не только в том, что надо еще поискать в Украине политика, которому настолько, как Яценюку, не шел бы военный антураж. Вещь вот в чем: это в России вокруг армии и всего армейского создан почетный ореол. Конечно - атрибут большого государства, которое вот-вот надает по зубам клятым америкосам и будет защищать россиян по всему миру. В Украине отношение к армии - такое именно, как и ко всем другим чтимым сферам людской деятельности. И это, наверно, хорошо, потому что свидетельствует о немилитаризованности нашего общества. Итак военный антураж никаких выигрышей в Украине (в отличие от России!) не дает и дать не может. В любом случае, ждали от молодого интеллектуала и знатока иностранных языков совсем не на ать-два.
Так же не дает в Украине выигрыша постоянное вспоминание СССР, где якобы и армия была боеспособная, и образование наилучшее, и вообще жилось - не тужилось. Весьма многие люди помнят, как все оно было на самом деле. Недаром, наверное, молчит Наталья Витренко - такого конкурента на своем электоральном поле она едва ли ждала. Вот только поле это - не такое уже и мощное, да и те, кто день и ночь тоскует по СССР, наверно, уже решили, за кого будут голосовать, и Яценюк к кругу их политических любимцев не входит.
Так же и с предложенным Яценюком "восточноевропейским пространством от Ужгорода до Петропавловска-Камчатского". Что-то очень и очень подобное - об "большой России со столицей в Киеве" - уже высказывал кто-то из российских политиков, объявленных теперь в Украине персонами грата. Похожую идею - об "большой Украине в пределах бывшего СССР" - еще в начале 1990- х лет озвучивала УНА- УНСО. И российские ультра с ними соглашались: дескать, "единое пространство" мы создадим, а вот когда дойдет до того, чтобы он был украинским, - будет видно.
Почему я так уверенно утверждаю, что Яценюка "охмурили" российские политтехнологи? Потому что никогда раньше от него ничего подобного слышать не приходилось, да и политические силы для себя он избирал такие, что исповедовали совсем другие ценности. И снова же: разочарованные в политической элите украинцы хотят чего угодно, только не "евразийского реванша". Это как раз та бинарная логика, которую неоднократно демонстрировали россияне на разных телевизионных ток-шоу: по их мнению, если украинцы разочаровались в Ющенко, то они жалеют, что президентом не стал Янукович; если они разочаровались в украинской элите - то они тоскуют по СССР. Простенькая мысль о том, что украинцам надоело избирать между топтанием на месте и оглядыванием назад, и они хотят идти вперед, таких вот мастеров бинарной логики не посещает. Яценюка (то ли его штабистов), судя по всему, тоже.
Агитация Яценюка наиболее ярко освещает три общие черты избирательной кампании, которая началась. Первая черта: никто из кандидатов не ориентируется на просвещенных, мыслящих избирателей, в частности на средний класс. Никто из них не хочет уважать свою аудиторию. И, соответственно, никто из них не считает, что уважение кандидата в аудиторию является существенным фактором выбора. Все считают украинцев за плебс, для которого только и подойдут, что "призывы для барбосов". Вторая черта: все политики, которые начали избирательную кампанию, среагировали на разочарованность общества в отечественной элите поразительно одинаково - они изо всех сил хотят избегать конкретной информации, ответов на конкретные вопросы. Оно было бы и хорошо, если бы избранный президент мог на протяжении всей каденции так же избегать конкретных ответов. Или хотя бы если бы избиратели не понимали, что избегать их не выйдет. И третья черта: по состоянию на сегодня все без исключения агитационные кампании начались из фальстартов. Конкурс фальстартов - вот что мы наблюдаем на сегодняшний день. Чем больше поступает агитации и рекламы, тем меньше хочется голосовать за рекламированных кандидатов. Все рекламные изобретения не привлекают избирателей, а отталкивают их.
Во всем этом тяжело переоценить роль СМИ. Ведь откуда узнают политики о настроениях и стремлениях общества? Правильно: из тех самых СМИ. По крайней мере, так заведено в демократических государствах. Украину заведено считать демократической. Итак, полагаем, что и у нас масс-медиа будто освещают общественные настроения, выполняют общественный заказ. Итак когда в них доминирует "информация для барбосов", когда экранный "народ" мыслит не общественными категориями, а персоналиями (ну, вот, дескать, нравятся ему эти политики, потому что они - это они, потому что имена и фамилии в них такие, а не другие), когда экстрасенсы с гороскопами занимают не соответствующую для СМИ модерного общества нишу, а оккупируют прайм-тайм, - политики верят, что такой он, тот "народ", и есть. И именно с барбосятиною надо ломиться в человеческие души. (Кстати , подсказываю ноу-хау: почему бы какому-то кандидату не построить свою кампанию исключительно на паранормальній аргументации?) Что же, даже если после выборов для СМИ наступят не самые лучшие времена, "информации для барбосов" это не будет касаться. Спрос на нее только возрастет. А может, ее еще и наградят высоким званием "общественно-политической".
отсюда